Чи можлива в Україні єдність Православної Церкви?
Уся Повнота канонічної Української Православної Церкви завжди глибоко сумувала з приводу розладу церковного життя і порушення миру серед віруючих, які спричинив собою розкол Православ'я в Україні. Стурбована таким ненормальним положенням, яке суперечить євангельському принципу «зберігати єдність духу в союзі миру» (Єф. 4, 3), Українська Православна Церква завжди стояла і стоїть на позиції найбільш швидкого зцілення розколу та ліквідації його наслідків.
Ще 8 грудня 1992 р. на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ-КП з метою подолання церковного розколу в Україні.
Священний Синод висловив надію, що УАПЦ і УПЦ-КП зі своєї сторони виявлять добру волю в цьому благому намірі, він підтримав це рішення і визнав можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов:
1. Припинення насильства з боку прихильників Української Православної Церкви - Київський Патріархат стосовно Української Православної Церкви;
2. Повернення Українській Православній Церкві захоплених насильством соборів, храмів та єпархіальних центрів;
3. Невтручання центральної і місцевої влади, народних депутатів у внутрішнє життя Церкви;
4. Без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка)49.
Ці чотири необхідні для нормального ведення діалогу умови покладені в основу подальшого переговорного процесу про можливу єдність Української Церкви і подолання розколу. Звичайно, основною з них була четверта, що говорила про неможливість участі в діалозі «митрополита» Філарета, як такого, що не скорився рішенням Матері Церкви і вчинив розкол. Адже подальша «церковна» діяльність колишнього Київського Митрополита стала можливою винятково завдяки підтримці його з боку державної влади. Якби її, цієї підтримки, в 1992 р. не було, то не було б і того розколу, який ми маємо сьогодні.
Священний Синод заявив: «Безсумнівно, організатори розколу порушили мир у Церкві та в Україні загалом. У них залишається єдиний шлях до єднання: покаяння і повернення в лоно Святої Вселенської Православної Церкви, частиною якої в Україні, як це всім добре відомо, є тільки Українська Православна Церква...
Ми дивимося на членів УПЦ-КП не як на ворогів, а як на заблудлих братів, позбавлених високих релігійних почувань, яким необхідно допомогти повернутися в лоно Святої Вселенської Православної Церкви...
Є принципові моменти, якими не можна нехтувати. З погляду церковної акривії, ієрархія та духовенство УПЦ-КП при поверненні в лоно Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви повинні бути усунені з церковних посад. Безумовно, вони не можуть поновлюватися у священстві, але, керуючись принципом церковної ікономії, Церква Мати може приймати їх у "сущому сані", тобто такими, якими вони були до переходу в розкол»50.
Екклезіологічна позиція Української Православної Церкви щодо єдності православних в Україні була визначена її Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром:
«Сьогодні багато говорять про "з'єднання гілок Православ'я". Насправді ж - є дійсна Церква, є відхід від цієї Церкви і є повернення в цю Церкву з метою знову стати її членом, кліриком або єпископом.
Ми повинні пам'ятати, що немає гріха, якого б не прощав Господь, і немає гріха, який би Церква не покрила своєю любов'ю. Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися.
І тоді буде Єдина Церква...»51.
