Подальша доля розколу

«Так звана УАПЦ не має канонічної спадкоємності з Київською Митрополією... Це суха гілка, котра відломилась від живого дерева нашої віри... Православна Церква вважає, що всі так звані священнодії, які звершують священники і єпископи цієї "церкви" - не благодатні...»36. Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко), 1991

«...Важно то, что нас (УАПЦ и УПЦ-КП - О. Д.) и ничто не разделяет... нет никаких проблем канонического порядка, которые бы нас разделяли». М. А. Денисенко («Патріарх» УПЦ-КП Філарет), 2003

«Але роздвоєння думки - це розщеплена свідомість, шизофренія»37. Леонід Кучма

25 червня 1992 р. Філарет, позбавлений посади і священного сану, з церковною касою УПЦ перейшов до розкольницької УАПЦ.

Ця подія внесла в життя Православної Церкви нову смуту, а мовою офіційної пропаганди була гучно названа «Всеукраїнським Православним (Об'єднавчим) Собором 25-26 червня 1992 р.». Цю подію «патріарх Філарет» (Денисенко) коментує так: «Ми повністю законно провели Всеукраїнський Православний Собор 25-26 червня 1992 р., на якому було прийнято історичне рішення про об'єднання двох Церков (частини УПЦ і частини УАПЦ), не тільки з канонічної точки зору, але і з точки зору світського законодавства»38.

Що ж відбулося насправді наприкінці червня 1992 р.?

Подію коментує заступник голови Держкомрелігії Микола Маломуж: «В 1992 році до Держкомрелігії надійшло прохання про реєстрацію всього лише декількох незначних змін в статуті УАПЦ, зокрема про зміну назви з "УАПЦ" на "УПЦ-КП", але при цьому в поданих до комітету документах мова взагалі не йшла ні про яке об'єднання двох Церков. Ну а якщо Філарет продовжує стверджувати на своїх зібраннях чи перед телекамерами, що в 1992 році відбулося об'єднання Церков, то це його особисті домисли і емоції. Він багато чого заявляє... але все це існує лише на словах і в газетах, а не в юридичних документах. Ніякого "об'єднання церков" в 1992 році не було, а було змінено назву УАПЦ»39.

Результатом вищевказаної події стало обрання Фiларета «заступником Патрiарха Київського i всієї Руси-України» спочатку Мстислава, який, до речі, до кінця своїх днів говорив про УПЦ-КП: «Я не знаю про існування такого патріархату", а потім Володимира (Романюка).

Після загадкової смерті останнього у жовтні 1995 р. Фiларет був обраний, нарешті, «патріархом». Після цього він почав збирати в свою лжецеркву всіх бродячих та розстрижених лжепастирів, які перебували під забороною Православної Церкви. 29 квітня 1998 р. він озвучив уже явну екклезіологічну єресь. Посилаючись на «відсутність чітких канонічних норм створення автокефальних церков», він визнав можливим «існування двох самодостатніх сімей Православних Церков». Таким чином «філаретівщина», яка, за висловом Мстислава (Скрипника), була «трагедією українського Православ'я», стала трагедією Православ'я вселенського, оскільки дала поштовх антиканонічним діям різного роду розкольникам в інших Православних Церквах.

Після того, як три філаретівських «єпископи», очолювані Адріаном (Стариною), звели на імператорський престол Великої, Малої і Білої Русі якогось Дальського, а в імператриці - Наталію Коваленко, терпіння у Руської Православної Церкви закінчилось. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 23.02.1997 р. ухвалив: «Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової, і буде він анафема перед усім народом».

Підстави для даного рішення наступні:

- продовження Філаретом (Денисенком) розкольницької діяльності, поширення її за межі Руської Православної Церкви, що, зокрема, призвело до збільшення розколу в Болгарській Православній Церкві;

- прийняття в «спілкування» розкольників інших Православних Церков;

- продовження здійснення святотатських богослужінь, у тому числі блюзнірських лжехіротоній, незважаючи на обґрунтовані заборони законної церковної влади;

- Філарет (Денисенко), не маючи священного сану, насмілився іменувати себе «Патріархом Київським і всієї Руси-України» у той час, як кафедру законно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані Митрополита;

- Філарет (Денисенко) не припинив зводити хулу на єпископів, духовенство і вірних чад Української Православної Церкви, які перебувають в спілкуванні з Руською Православною Церквою, і продовжував чинити своїми діяннями зло.

Згідно з яким правом церковна влада звершує суд і застосовує міри церковного покарання?

Чи є ці рішення незаперечними, дійсними і дієвими?

«Спільне віросповідання і постанови Вселенської Церкви визначаються із Слова Божого спільною згодою Вселенської Церкви через посередництво її вчителів».
Святитель Філарет (Дроздов)

«Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець».
Святитель Кіпріан Карфагенський

Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви - Господа нашого Іісуса Христа. Вона діяла в Церкві під час її створення і їй Церква буде підкорятися «по всі дні до кінця віку» (Мф. 28, 20).

Засновуючи Церкву, Спаситель знав, що поміж пшениці будуть рости і плевели (див.: Мф. 13, 24-30), знав, що будуть негаразди, коли в Його Церкву проникатимуть вовки в овечих одежах (див.: Мф. 7, 15). Щоб запобігти цьому, Він дав своїм послідовникам - апостолам, а ті в свою чергу єпископам так зване право «в'язати і розв'язувати»: «Що ви зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі, і що розв'яжете на землі, те буде розв'язане на небі» (Мф. 18, 18).

Право накладати заборону, позбавляти священного сану за явні та засвідчені провини, які регламентовано церковним канонічним правом, таким чином дано церковній владі Самим Господом Іісусом Христом, і право це є незаперечним для тих, хто вважає себе Його послідовниками, оскільки базується на словах Євангелія. Сам Іісус Христос дав початок дисциплінарній мірі - відлученню від Своєї Церкви, коли сказав: «Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар» (Мф. 18, 17), тобто, нехай буде відлученим від Церкви. Пізніше святі апостоли пояснювали це в своїх посланнях та застосовували на практиці (див.: 1 Кор. 5, 5; 1 Тим. 1, 20; 2 Тим. 3, 5; Тит. 3, 10; 2 Фес. 3, 6; 2 Ін. 10-11).

Необґрунтованими, позбавленими сенсу і такими, що суперечать Святому Письму, є, виходячи з вищесказаного, слова розколоначальника щодо застосованих до нього церковних заборон: «Мене ця анафема не турбує. Якщо мене вороги відлучають, то це мене не турбує. Аби Христос мене не відлучив від Себе. Я думаю, що це абсурд, щоб Господь Божественну благодать посилав залежно від того, хоче цього Москва (мається на увазі кіріархальна РПЦ. - О. Д.), чи не хоче»40.

Абсурдним, скоріш за все, є власне це висловлювання. Православна Церква Христова єдина, як єдиним є її Глава Іісус Христос. В своїй абсолютній повноті Вселенське Православ'я підтримало рішення Руської Церкви відносно колишнього митрополита Філарета, а отже, згідно з його словами, стало його ворогом. Чи ж не богоборцем став М. Денисенко?