Історичний екскурс в генеалогію філаретівського розколу

«Щоб судити про людину й передбачити, що вона може вчинити в майбутньому, треба знати, що вона робила в минулому». В'ячеслав Липинський

«...Не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона...». Т. Шевченко, «Холодний яр»

Сьогодні багато хто із прибічників т. з. Київського Патріархату, які є дійсно патріотами своєї землі, люблять Україну і свій народ, з його мовою, традиціями та звичаями, на жаль, вірять в розповсюджений розколоначальником та його прибічниками міф, буцімто ті заходи церковного покарання, які були застосовані відносно колишнього Предстоятеля УПЦ, «були спрямовані, - як він заявив 14 квітня 1992 р. на прес-конференції в Укрінформагентстві, - проти дарування автокефалії Українській Православній Церкві, оскільки я, - говорив далі він, - головна пружина, яка штовхає Церкву до повної канонічної незалежності». В цій свідомій брехні, звичайно, є доля правди. І правда ця полягає в тому, що, зазнавши поразки на Патріарших виборах 1990 р., Філарет дійсно взяв курс на відокремлення УПЦ. Проте приводом до цього були аж ніяк не патріотичні почуття, а страх осуду зі сторони всієї церковної Повноти за ті злочини проти Церкви, які він звершив за 30 років свого перебування в єпископському сані в лоні РПЦ.

«І не дивно: адже сам сатана набирає вигляду Ангела світла, а тому не велика річ, коли й слуги його набирають вигляду служителів правди; але кінець їх буде по ділах їхніх» (2 Кор. 11, 14-15).

* * *

В управління Православною Церквою в Україні архієпископ Філарет (Денисенко) вступив 14 травня 1966 р. разом з призначенням постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським i Галицьким. З 27 жовтня 1990 р. він - Предстоятель Української Православної Церкви, незалежної і самостійної в своєму управлінні, - Блаженніший Митрополит Київський і всієї України.

Коли прийшов час перебудови і гласності, і суспільство почало звільнятись від кайданів тоталітаризму й КДБ, Філарет був викритий одним з перших. «Митрополит Філарет - твердий, навіть деспотичний лідер, дуже досвідчений політик, неперевершений майстер політичної інтриги, що вселяв архієрейському корпусу і духівництву скоріше страх, ніж повагу... він за своїм способом життя, тісними зв'язками з компартійною верхівкою і т. п. був дуже вразливий для критики»14.

Широкі маси віруючих і невіруючих дізнавалися з публікацій у періодичних виданнях Києва і Москви про особисте життя митрополита Філарета, що далеко не відповідало чернечому.

Окрім порушень чернечих обітниць, суспільна думка звинувачувала його в співпраці з органами державної безпеки. Обвинувачення ці не були необґрунтованими. Згадує К. М. Харчев, колишній Голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР: «Всі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних ситуацій і завжди давав прийнятні для нас результати. Прекрасний був виконавець. Ми, в свою чергу, намагалися чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилося, розуміється, до захисту й пропаганди партійної позиції. Ну, ви знаєте: нема ніякого тиску на Церкву, Церква у нас живе вільно - це, даруйте, марення сивої кобили»15.

Перебуваючи на посаді Глави Української Церкви, Філарет своєю особистістю дискредитував і кидав тінь на всю Церкву. Це і пролунало в Заяві 26 народних депутатів Верховної Ради України 20 січня 1992 р.:

Не «секрет, а надбання гласності, що саме митрополит Філарет (Денисенко) тісно зв'язав свою тридцятилітню діяльність зі службами КДБ для того, щоб догодити владі КПРС, послужити безбожній владі, не так в інтересах Церкви, як заради кар'єри та можливості утримувати Церкву в Україні в руках єдинодержавної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську роботу чесного священика, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам.

Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит Філарет (Денисенко) є перепоною на шляху духовного відродження України, очищення суспільства від сталінських хвороб, він повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй можливість зберегти свою єдність, правильно самовиразитися в нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою»16.

Священнослужителі Української Православної Церкви звинувачували митрополита Філарета в успіхах уніатів у Галичині, у виникненні і поширенні автокефального розколу. Через грубе й деспотичне керування Київською Митрополією з юрисдикції Московського Патріархату пішли безліч кліриків і мирян, які не бажали більше випробовувати на собі свавілля Київського Митрополита і його цивільної дружини.

Влітку 1991 р. єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан (Єлецьких), вікарій і помічник Філарета, подав у Патріархію рапорт про недостойну архієрейського сану поведінку митрополита, за що був позбавлений сану.

Кількість скарг, що надходили в Патріархію, стрімко зростала. Помісний Собор РПЦ, що тоді намічався, повинен був розглянути висунуті звинувачення на адресу митрополита Філарета. Щоб забезпечити собі недоторканність (а не керуючись церковною необхідністю і, тим більше, не з патріотичних міркувань), митрополит Філарет став активно форсувати процес отримання автокефалії для УПЦ з ним на чолі.

31 березня - 5 квітня 1992 р. у Свято-Даниловому монастирі проходив Архієрейський Собор РПЦ, на якому обмірковувалося клопотання єпископату УПЦ (прийняте під авторитарним тиском митрополита Філарета) про надання УПЦ статусу автокефалії. В ході обговорень все частіше почали звучати звинувачення на адресу митрополита Філарета, який використав надану УПЦ самостійність і незалежність в управлінні не на подолання розколу і повернення тих, хто відпав в унію, а зробив її засобом посилення своєї особистої влади.

Собор визнав за краще, щоб митрополит Філарет пішов у відставку, оскільки його особі не притаманні якості, які сприяли б єднанню навколо нього православних кліриків і мирян України. Врешті-решт з цим погодився і сам митрополит Філарет, який перед Хрестом і Євангелієм пообіцяв піти у відставку: «Якщо я сказав, що я це зроблю, - значить, я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу відняти від мене ось ці повноваження - права Предстоятеля УПЦ і вибрати на це місце нового Предстоятеля»17.

Відносно статусу УПЦ Собор прийняв рішення «мати судження про надання УПЦ повної канонічної незалежності на черговому Помісному Соборі РПЦ»18, коли, «як того потребує церковна дисципліна, в погодженні з усіма Помісними Православними Церквами, повнота Української Православної Церкви вільно виявить про це свою волю»19.

Повернувшись в Україну, порадившись з тодішнім президентом України Л. Кравчуком, забравши архів та церковну казну УПЦ, митрополит Філарет зрікся даної ним архієрейської клятви, чим поклав початок новому розколу, який і до сьогодні роздирає хітон Христовий - Його Святу Православну Церкву в Україні.