Неканонічність УАПЦ

Нині існуюча Українська Автокефальна Православна Церква, а також та УАПЦ, до якої приєднався монах Філарет (Денисенко), беруть свій початок з 19 серпня 1989 р., коли про вихід з-під юрисдикції РПЦ разом зі своєю парафією оголосив львівський прот. Володимир Ярема. Цим актом своєї непокори керуючому єпископу він порушив присягу, яку давав перед своєю священицькою хіротонією.

Текст її говорить: «Призиваємий нині до священицького служіння, обіцяю і клянусь перед Всемогутнім Богом, перед Його Святим Хрестом і Євангелієм в тому, що бажаю і за допомогою Божою щосили старатимусь проходити це служіння згідно зі словом Божим, з Правилами Церковними і вказівками священоначалія... ...у всьому бути покірним Архієрею; ввірені моїй опіці душі охороняти від всіх єресей і розколів...

У завершення цієї клятвеної обіцянки цілую Євангеліє і Хрест мого Спасителя».

Порушивши присягу, він став клятвопорушником і підпав під дію церковного суду, яким спочатку був заборонений у священослужінні, а згодом позбавлений священного сану. Адже і ап. Павел писав, що гріх «клятвопорушників» є «противне здоровому вченню» (1 Тим. 1, 10).

Приклад Яреми наслідували й інші священики, багато з яких пішли в розкол внаслідок обману колишнього львівського протоієрея, котрий говорив, що має благословення та антимінс Вселенського, нині покійного, патріарха Димитрія. Останній же своє ставлення до розколу висловив у листі до патріарха Московського і всієї Русі: «Вселенська Патріархія визнає тільки одну канонічну Православну Церкву в установлених Патріаршим і Священним Синодом у 1593 р. межах Вашої Святої Церкви»11.

Дії духовенства мали відверто розкольницький характер, оскільки 39-те Апостольське правило говорить, що «пресвітери і диякони без волі єпископа нічого да не звершують». А тому, щоб втримати за собою паству і повернути на свій бік інші парафії, Ярема почав виправдовувати свої антиканонічні дії ідеєю автокефалії, тому що лише одна вона, за його словами, могла врятувати Православ'я в Галичині від уніатсько-католицької експансії. Утопічність цієї аргументації проілюструвала поведінка нинішнього лжепатріарха КП під час візиту до України римського понтифіка та приїзд до Києва у 2003 р. мінської копії Туринської плащаниці, з якого розпочалося братання та співслужіння нинішніх послідовників справи Яреми з уніатами.

Димитрій Ярема неодноразово говорив, що автокефалію необхідно проголосити незалежно від її канонічності.

* * *

Святий Ігнатій Богоносець говорить, що там, де немає єпископа, немає Церкви. Про це основоположне правило церковного устрою прекрасно знав і Ярема. Необхідно було, щоб новопроголошену організацію очолив єпископ, а такого в Україні у розкольників не було. Довгі пошуки серед єпископату РПЦ увінчались успіхом, коли до розкольників приєднався колишній Житомирський єпископ Іоанн (Боднарчук), який через поганий стан здоров'я знаходився поза штатом. Єпископ Іоанн 16 жовтня прийняв пропозицію розкольників, а 22 жовтня 1989 р. самовільно звершив на території (не своєї) Львівської єпархії в Петропавлівській церкві богослужіння і дияконську хіротонію Юрія Бойка. Цими діями він грубо порушив церковні канони. Так, 14-те Апостольське правило забороняє «єпископу залишати свою єпархію і переходити в іншу»; 33-тє Апостольське правило забороняє «приймати будь-кого із чужих єпископів... без рекомендаційної грамоти», якої, звісно ж, у Боднарчука не було; Правило 8-ме III Вселенського Собору попереджає, щоб «ніхто із єпископів не простирав влади на іншу єпархію, яка з самого початку не була під його рукою, або його попередника», про це ж говорить і II-ге правило II Вселенського Собору. Про те, що єпископ не може звершувати богослужіння, а тим більше хіротонію, поза межами своєї єпархії, говорить 35-те Апостольське правило. Той же, хто так зробить, згідно з тим же правилом «да буде ізвергнутий і він, і поставлений від нього». Про це йде мова в 13-му і 14-му правилах Антіохійського Собору, 3-му і 15-му Сердикійського, 48-му і 54-му Карфагенського, 17-му Трулльського Соборів та ін.

Ігноруючи все це, Боднарчук того ж дня проголошує «Українську Православну Церкву греко-українського обряду», чим посилює розкол і одночасно підпадає під дію церковного суду.

* * *

14 листопада 1989 р. відбулося розширене засідання Священного Синоду РПЦ (старійшим членом якого був і колишній митрополит Київський Філарет), на якому розглядалася справа єпископа Іоанна. На ньому, керуючись 6-м правилом II Вселенського Собору, 38-м правилом Карфагенського Собору, 5-м правилом Антіохійського Собору, 10-м правилом Карфагенського Собору, на основі 15-го правила Константинопольського Двократного Собору, яке карає позбавленням сану єпископа, що насмілився відступити від спілкування зі своїм Патріархом і вчинити розкол, Священний Синод, констатуючи впертість і нерозкаяність єпископа Іоанна, турбуючись про єдність Церкви та спасіння віруючих, позбавив єпископа Іоанна священного сану і чернецтва. З того часу колишній єпископ Іоанн, згідно з церковними правилами, перед лицем Церкви став іменуватись Василем Миколайовичем Боднарчуком, тобто звичайним мирянином, «священослужіння» якого в подальшому стало блюзнірством і хулою на Духа Святого. А хула на Духа Святого, згідно з євангельською істиною, є смертним гріхом. За словами Спасителя: «...хто ганьбитиме Духа Святого, - тому не буде прощення довіку, але підлягає він вічному осудженню» (Мк. 3, 29).

«14-м і 15-м правилами Двократного Собору, 31, 35, 15, 16, 12-м Апостольськими правилами та іншими, Архієрейський Собор підтверджує визначення Священного Синоду від 14 листопада 1989 року стосовно колишнього єпископа Іоанна (Боднарчука) і заявляє про повну неканонічність проголошеної ним «Української Автокефальної Православної Церкви греко-українського обряду».12

Пізніше Боднарчук писатиме:

«После долгих раздумий я обратился к Вам, Ваше Святейшество, и к членам Священного Синода о снятии с меня церковного прещения и восстановлении меня в епископском достоинстве...

...Я все осознал и очень сожалею, что так получилось. От всего сердца раскаиваюсь в этом, прошу простить мне и снять с меня запрещение, которое тяжелым бременем лежит на моем измученном сердце, и восстановить меня в епископском достоинстве»13.

Цим він констатував і сам, що всі «священнодії», звершені ним після позбавлення сану, є недійсними. Але ці його «священнодії» породили розкольницьку «ієрархію».