Канонічний устрій Церкви

«Все, безсумнівно, повинно базуватися на сповіданні богословів грецької Східної Церкви, а також на постановах Вселенських Соборів». Святитель Іоанн Златоуст

«Змінити церковні закони, основані на Святому Письмі, на правилах Святих Соборів, від нинішньої церковної влади не залежить». Святитель Філарет (Дроздов)

Для того, щоб перейти до розгляду питання: «В чому ж полягає неканонічність УПЦ-КП?» необхідно з'ясувати, що таке канон і чим, власне, він є в Православній Церкві і для Православної Церкви, для її структури.

Фундаментальне пояснення дає видатний богослов і каноніст кінця XIX - поч. XX ст., ієрарх Сербської Православної Церкви єпископ Далматинсько-Істрійський Никодим (Мілаш):

«Якщо в кожному суспільстві повинен зберігатися чіткий порядок і кожен повинен знати як своє місце в цьому суспільстві, так і свої обов'язки і права для того, щоб через це успішніше могла бути досягнута мета цього суспільства і утверджена злагода і мир, то тим більше необхідно сказати це про Христову Церкву на землі. Устрій Церкви базується на божественному праві, і в цьому устрої головне місце займає ієрархія. Відносини між членами ієрархії точно й чітко визначені, і кожен, хто сам наміряється порушити ці відносини, створює розлад в Церкві та завдає шкоди самій меті буття Церкви у світі. Внаслідок цього винним перед Церквою і достойним осуду є кожен член ієрархії, який будь-яким своїм вчинком чинить безлад у Церкві та перешкоджає досягненню нею її мети у світі. Зосередженням ієрархічної влади є єпископство, і від єпископської влади залежать всі члени кліру без винятку. Ця основна ідея ієрархічного устрою християнської Церкви висловлена з чіткою послідовністю в церковному законодавстві всіх віків і до сьогоднішнього дня»3.

В будь-якій державі, яким би не був її устрій, існують основні закони, згідно з якими здійснюється керівництво цією державою і дотримання яких - обов'язок кожного громадянина. У всіх соціальних інститутах є непорушні норми, обов'язкові для дотримання і сформульовані у вигляді клятви: в армії - присяга на вірність Батьківщині, в медицині - клятва Гіппократа і т. п. Їх дотримання має не лише морально-етичне значення. Адже той, хто їх порушив, несе і кримінальну відповідальність, згідно з законами суспільства, в якому живе. Церква також має свої правила-канони, котрими в церковному житті повинні керуватися єпископи, священство, чернецтво і миряни. Порушники цих правил також несуть відповідальність перед Богом та його видимим інститутом на землі - Святою Церквою. Без церковного законодавства порушується вся церковна дисципліна, що веде до появи розколів, єресей, сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).

У зв'язку з цим кожен єпископ перед своєю хіротонією дає присягу (клятву) (що робив свого часу і Денисенко), свято зберігати священні канони, як того потребує II-й канон Трулльського і I-й канон VII Вселенського Соборів: «Тим, хто прийняли священицьке достоїнство, свідченнями і керівництвом в діях служать написані Правила і постанови...». В «Чині наречення, сповідання і рукопокладення архієрейського» говориться: «...обіцяю канони святих Апостолів, семи Вселенських і благочестивих Помісних Соборів і правила святих отців зберігати і виконувати. Все, що ті прийняли, і я приймаю, і те, від чого ті відвернулися, і я відвертаюся.... Обіцяю і церковний мир, впродовж всіх днів мого життя, зберігати і пильно дотримуватись, і ні єдиним напрямком думки і відчуття не мудрувати будь в чому, що супротивить Православній кафоличній Східній вірі, і наслідувати у всьому і бути покірним завжди великому владиці та отцю нашому Святішому Патріарху... До цього ще обіцяю не творити нічого... супротив божественних і священних Правил, ні в чужій єпархії літургісати, або звершувати інші священнодійства без згоди архієрея тієї єпархії...»4.

«Належить приймати як заповідь те, що визначають правила або висловлювання отців, сказані ними у вигляді визначень». Преподобний Варсонофій Великий

«...Існує традиція Церкви, і вона повинна свято зберігатися». Димитрій Рудюк, «єпископ» Переяслав-Хмельницький УПЦ-КП (Стилістика духовного служіння...)

«Всі догмати віри, прийняті на Вселенських Соборах, як і канонічні постанови тих же Соборів, є богодухновенними, оскільки всі були прийняті натхненням Духа Святого»5. В це Православна Церква свято вірить, і знехтувати цим може тільки людина невіруюча.

Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви в її общинно-інституційному аспекті, так і її відношення з іншими суспільними союзами релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами, які в своїй сукупності складають фундамент Церкви, вона оберігає свій богоданий устрій6.

Канони Православної Церкви - це правила її життя, сформульовані на Вселенських та Помісних соборах, прообразом яких є Апостольський Собор в Єрусалимі, описаний в Діяннях Святих Апостолів. Святий Кирило Олександрійський так писав про отців I Вселенського Собору: "Не вони говорили, а сам Дух Бога і Отця»7.

Як правильно розуміти канони Церкви та яким повинно бути ставлення до них віруючих, визначив згадуваний вище Трулльський Собор, який постановив, що «нікому да не буде дозволено вищеозначені правила змінювати, або відміняти, або замість встановлених приймати інші» (2 пр. V-VI Всел. Соб.). Отці VII Вселенського Собору в першому каноні говорять те саме: повинні зберігатися древні звичаї, нічого не треба вводити проти соборних і святоотецьких правил під страхом відлучення від Церкви.

Про авторитетність і непорушність канонів у 641 р. Олександрійський Патріарх св. Іоанн Милостивий говорив: «Краще згасити сонце, ніж порушити Божественний закон». А Київський Митрополит святитель Петро (Могила) відповів шляхтичам, що просили його не позбавляти сану духовенство, яке порушило канонічні норми: «Я не зміг би цього зробити, якби про це сказав і Ангел з неба»8. На Архієрейському Соборі в Києві, що проходив 6-7 вересня 1991 р., тодішній предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) говорив: «Ніякі зовнішньополітичні зміни не можуть порушити нічого в тій сфері церковного життя, що стосується віри і святих канонів»9.

Отже, хто порушує канони Церкви, свідомо ставить себе поза межами Православної Церкви. Такі люди, або організації з точки зору світського права, мають повне право на існування. Однак з точки зору церковного права вони не є православними (хоча і називають себе такими), оскільки відійшли від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що веде свій початок від Господа Іісуса Христа. Такі організації є вже не церковними, а світськими новоутвореннями, «священнодійства» яких з моменту їх виходу із Вселенської Православної Церкви втрачають свою сакраментальну сторону, благодать і стають лише акторськими діями.

* * *

З'ясувавши, що таке канон, його значення в Православній Церкві, і до чого веде ігнорування канонів, прослідкуємо, чому Українська Православна Церква - Київський Патріархат не є канонічною, а отже і Церквою в православному розумінні цього слова. Розглянемо, які дії її «ієрархів» не відповідають загальнообов'язковим для Православної Церкви нормам церковного устрою, тобто канонам.

* * *

Основоположним принципом існування Святої Церкви є наявність в ній канонічно рукоположеного єпископату, що має апостольське преємство, не є забороненим і не знаходиться під церковним судом.

Загальновідомо, що УПЦ-КП виникла в результаті так званого «Всеукраїнського (Об'єднавчого) Православного Собору» 25-26 червня 1992 р., що проходив у Києві. На цьому «соборі» т. з. УАПЦ включила до складу свого «єпископату» колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка), якого уже кіріархальна Церква, єпископом якої він був, 11 червня 1992 р. позбавила священного сану. "Собор" вніс поправки до Статуту УАПЦ, внаслідок чого УАПЦ перестала існувати, виродившись в УПЦ-КП. На «соборі» постало питання: «Як ставитись до факту позбавлення священства колишнього митрополита Філарета?» «Собор» відповів: «Осудити (рішення) як таке, що не має сили відносно УПЦ-КП»10.

Даним висловом «собор» визнав рішення від 11 червня дійсним для всієї Православної Церкви, окрім себе. Що і було справедливим, оскільки сама УАПЦ не являлася канонічною церквою, а лише розкольницьким від УПЦ угрупованням, «єпископат» якого не мав апостольського преємства.