ВСТУП

Уже минуло 15 років з того часу, як Тілу Христовому в Україні - Українській Православній Церкві - в 1992 р. було нанесено тяжких і болючих ран розколом, що увійшов у новітню історію Церкви як філаретівський. За час, що минув, ці рани не тільки не загоїлися, а навпаки, ще більше закровоточили, прірва між розкольниками та Православною Церквою ще більше поглибилась.

Вчинений Філаретом (Денисенком) розкол по суті роз'єднав, розділив українське суспільство, призвів до крайньої політизації релігійного середовища. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й навіть партії, депутатські фракції і блоки, що, безумовно, шкодить Україні. «Ворожнеча на релігійному ґрунті - це причина, котра веде до напруженості і нестабільності в суспільстві, котра послаблює державу...» - констатував у 2000-му році Ювілейний Архієрейський Собор Української Православної Церкви.

Однак розкол Українського Православ'я на сьогоднішній день є хоча і болісною, проте реальністю, затвердженою, на жаль, державними юридичними органами.

Такий стан речей турбував і турбує значну частину населення, як можновладців, так і решту верств суспільства. Тема розколу багаторазово піднімалася, актуальною вона є і нині. В сьогоднішній лексикон цієї теми твердо увійшло слово - канонічність. Його використовують у випадку, коли говорять про Церкву, яку очолює Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Розкольницькі організації, що іменують себе Православними Церквами, зокрема філаретівська - т. з. Київський Патріархат - звуться неканонічними. Довкола теми канонічності-неканонічності існує багато спекуляцій. Для одних - розмови про "канонічність" і "неканонічність" - байки2, для інших - це питання богословські, питання церковної екклезіології.